Отже, мені сім і у мене депресія. Зі слів моєї вчительки, я змінилася на очах — з живої, бадьорої та веселої дівчинки я стала замкнутою і плаксивою.

Мабуть, тригером послужило розлучення батьків. Події того року я пам’ятаю уривками. Більшість з них схоронені у моїй пам’яті під чорними плямами. Навіть у терапії я не наблизилася до того, щоб роздивитись, що там, за тією тьмою. Пам’ятаю тяжкість і біль в грудях. Я насилу вибиралася до школи.

Упродовж уроків мені весь час хотілося плакати. Стосунки з однокласниками теж не складалися — наді мною сміялися, а я не могла нічого вдіяти: злилася, але різко відповісти боялася. Приходила додому і занурювалась у книги.

Через рік мені полегшало. Я знову знайшла друзів, багато гуляла і була у доброму гуморі. Покращилось навчання. Стабільний стан з періодичними спалахами гіпоманії тривав зо два-три роки. 

Коли мені було дев’ять чи десять, трапилося загострення хвороби: знову почалася криза, депресія, пекло в душі.

Я плачу по дорозі в школу, спізнююся, ридаю в порожньому холі, мене ловить директор і розпікає — і за те, що я не на уроці, і за те, що ридаю. Мені доводиться багато брехати, щоб якось виправдатись.

Увесь цей час я відчуваю відчайдушне бажання бути з татом. Або взагалі не народжуватися.

У мене різко просідає успішність, і я не знаю, як тому зарадити. Постійно болить голова. Невропатологи розводять руками — за результатами їх тестів я здорова. Це тривало довго, десь до 12 років. То була депресія або субдепресія. 

Найважче було на дванадцятому році життя. Влітку, коли я за традицією гостювала у бабусі, я двічі мало не потонула і одного разу дивом уникла нещасного випадку.

У вересні того року я змінила школу — перейшла до ліцею, і ми переїхали до передмістя. У мене з’явився шанс почати нове життя – навчатися у новій школі і спати в окремій кімнаті. З восьми років я мріяла стати юристом, а ліцей став першим кроком на шляху до досягнення мрії, тож я вкладала максимум зусиль у навчання. 

Загалом, крім головного болю і періодичної нестачі сил, мене турбували лише характерні для підлітків проблеми: імпульсивність, дратівливість, лінь (так трактувалися мої спалахи безсилля), іноді – плаксивість і образи на батьків. Часом мені не хотілося жити, але то були окремі епізоди, а почувалась я досить стабільно.

До самого закінчення школи мені було добре – я мала друзів, добре вчилася. Важко було тільки вдома. Іноді траплялися перепади настрою — раз чи два на тиждень я лежала пластом, але в цілому моя працездатність виросла і я успішно закінчила школу та вступила до ВНЗ без іспитів.

Усі ці роки мене не покидало відчуття самотності і тривоги. У шістнадцять я закінчила ліцей і почала наступне нове життя – студентське. Про нього я розповім згодом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to Top